Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Банер
Люди з легенди – Марта і Мирон Свідруки

Історія і сучасність українського народу – це подвиг Героїв, які є взірцем самовідданої боротьби, самопожертви та патріотизму, Героїв, хто інтереси України та її державності  поклали вище за власне життя, добробут і благополуччя своїх рідних та близьких і були вірними своїй ідеї до останнього подиху. Серед цієї когорти безсмертних захисників нашої Батьківщини особливе місце займають Мирон і Марта Свідруки – герої ОУН-УПА, почесні громадяни м.Надвірна, роковини загибелі яких громада міста вшановує 18 та 22 лютого. Символічним є те, що в ці лютневі дні ми відзначаємо найдраматичнішу подію сучасної історії України – масовий розстріл активістів Майдану в Києві – Героїв Небесної Сотні. Герої минулого і сучасності, але з такими подібними долями, адже боролись за святе – свою державу Україну.

Мирон і Марта народилися 9 березня 1928 р. в Надвірній у патріотичній сім’ї Анни та Івана Свідруків, в якій уже було восьмеро дітей. Родина брала участь у “Просвіті”, “Пласті”, хорі. Коли не стало батька, Миронові та Марті виповнилося лише п’ять років. Їхня мама, Анна Яківна, дуже хотіла, щоб діти стали інженерами чи адвокатами, але війна навчання перервала. Вже 13-літніми Марта і Мирон стали зв’язковими УПА.

1944 року Мирон належав до особистої охорони “Марка Боєслава” (Михайла Дяченка), члена Української головної визвольної ради, поета і публіциста, крайового провідника пропаганди ОУН, а Марта була його друкаркою. Вона й сама писала вірші та публікувала їх у підпільній пресі. Підписувала їх як “Настя Черемшина”. Оцій “Насті” “Марко Боєслав” присвятив вірша, який став піснею. Називався він “Рости, рости, Черемшино”.

Наприкінці 1940-х років Мирон і Марта разом з іншими вояками УПА переховувались у бункері під стодолою сестри Юлії. Вийти з бункера чи зайти до нього дозволялося тільки вночі. Спочатку було безпечно, але з часом Юлія стала помічати, що як тільки хтось прийде з лісу чи повстанці вихопляться з-під землі, то за 15 хвилин до двору вже під’їжджає вантажна машина, повна людоловів.

Якось Олексій (чоловік Юлії) у дні колиски прорубав дві дірки. Коли знову приїхала машина з емґебістами, невеличка на зріст Марта вскочила в колиску і засунула ноги в дірки. Зверху сестра поклала матрац, на нього – дитину. Обшук нічого не дав – Марту не знайшли. Іншого разу, коли повстанці вечеряли, надворі знову загарчав двигун. Лаз був надворі. Ледь встигли врятуватися. З часом вирахували, що слідкував за ними сусід – таємний співпрацівник МҐБ.

Родичів Свідруків уже вивезли до Сибіру. Юлія дивувалися, чому їх не вивозять. Потім здогадалися – вони були гачком, на який червоні хотіли зловити повстанців…

Начальника МҐБ Надвірнянського району Мирона вистежував майже рік. Нарешті вистежив. Але катюга закрився своєю маленькою дитиною. Мирон не зміг вистрелити в дитя. Цей випадок висвітлено в одному з фільмів про УПА. 1951 року москалі полонили поранену Анну Попович, зв’язкову сотника “Довбуша”. В Надвірнянській лікарні їй без наркозу відрізали руку. Лежала в палаті, біля дверей якої постійно чергував емґебіст, його напарник чатував у коридорі біля вхідних дверей.

Як врятувати дівчину? Ситуація ускладнювалась тим, що впритул до лікарні було розташовано два гарнізони, один з них належав прикордонним військам і мав пошукових собак. У тих, хто ризикнув би врятувати Анну, шансів залишитися живими практично не залишалося. Тому командир міг послати тільки добровольців.

Разом з Мироном зголосилися Іван Савчук (“Голуб”) та Михайло Грабівчук (“Милий”).

Операцію призначили на 10 липня 1951 року. Близько другої години ночі Мирон у формі майора МҐБ та лікарському халаті під’їхав машиною до лікарні. Біля входу в кущах уже чекав Михайло Грабівчук. Мирон згріб Анну разом із простирадлом і, закинувши за спину, вискочив з лікарні. Разом з Іваном Савчуком вони побігли у бік річки Бистриці, а Грабівчук зчинив стрілянину, відводячи погоню за собою у бік с. Пнів. Під горою Пецига його поранило у ногу, але він все ж зумів відірватись від погоні. Мирон з Іваном та Анною добігли до Бистриці і сховались за крайньою бетонною опорою зруйнованого моста. Москалі ж, заблокувавши місто, шукали переважно там, бо вважали, що втікачі не встигли вислизнути. Цілий день ховалися на березі повстанці. Коли темрява скрила їх від чужих очей, почали переправу. Річка була повноводна, стрімка і холодна, каміння на дні слизьке. Переправляючись, ледь не потопились. Та все ж Бог врятував. На другому березі Бистриці їх уже чекали товаришів. Вирушили на с. Манява. Хоч навколишні ліси Мирон знав добре, та все ж заблукав. Тричі виходили на одне й те ж місце. І все ж до Маняви вийшли. “Тепер я вірю в Бога!” – вигукнув Мирон, довідавшись, що на їхньому маршруті була засідка енкаведистів. Якби вони йшли безпомильно, прямо на с. Манява, то потрапили би в пастку. Так що без Божого провидіння в той день не обійшлося. За цей подвиг Мирона Свідрука нагородили Срібним хрестом боєвої заслуги I ступеня.

І все ж життя Мирона та його сестри наближалось до трагічного фіналу. 18 лютого 1952 р., потрапивши в оточення, Мирон Свідрук (“Вільшенко”, “Пімста”, “Завзятий”) розпочав свій останній бій. Він був короткий, бо мав Мирон лише револьвер. Щоб не потрапити в руки ворогів, свинцеву крапку у своєму житті поставив сам. Було йому тоді неповних 24 роки.

Марта загинула через три дні, 22 березня, – разом зі своїм командиром, “Марком Боєславом”. У тому бою полягли й Михайло Драгомирецький (“Захарко”), Онуфрій Онуфрак (“Деркач”), Михайло Янишевський (“Місько”), Фісюк (“Чумак”), Осип Семенів (“Сміливий”).

Бункер видав господар лісу, який визначив його за слідами. Хлопці могли вбити його, але він божився, що мовчатиме. Відпустили на своє горе… Під час бою з МҐБ спочатку загинуло шестеро повстанців, одного ж поранило. Марта, відкинувши автомат, підняла руки, а тоді нахилилася до пораненого. Взявши його на плечі, понесла до емґебістів. Підійшовши до них, несподівано зірвала гранату. Полягла разом з товаришем. Була Марта маленька (155 см), худенька, тендітна і вродлива…

Везли повстанців із с. Двіняч до Станіславова на возі непокритими, щоб застрашити людей. З воза звисало довге біляве волосся Марти. За цією ознакою і довідалися рідні про страшну трагедію…

Тіло Мирона упокоїлося біля батька ще восени 1952 року, а нетлінні останки Марти поклали до батьківської могили аж через 40 років.

Згадуються слова «Марка Боєслава»: «Будь горда, Україно, за них. Ти вічна в їх жертві, а вони в тобі. Вічна слава Героям!»

 

Інф. Емілія ВЕРПОВСЬКА - племінниця Мирона і Марти Свідруків.

 

Анонси

Скликається двадцята сесія районної ради

Згідно розпорядження голови районної ради від 27.04.2018 №25-р скликається ...

Детальніше

Оголошується перший конкурс з визначення проектів (програм), розроблен

Конкурсні пропозиції приймаються за адресою:м.Івано-Франківськ, вул. Грушевського 21, каб. ...

Детальніше

Конкурс «Кращі практики місцевого самоврядування» у 2017 році від Мінр

Мінрегіон оголошує проведення конкурсу «Кращі практики місцевого самоврядування» у ...

Детальніше

Оголошено 8 конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядува

Згідно розпорядження голови Івано-Франківської обласної ради від 23.03.2017 № ...

Детальніше

Опитування

Чи користуєтесь Ви інформацією з нашого веб-сайту?

(Всього проголосувало 1161)

24.8%   (288)
75.2%   (873)
Loading...

Голосувати


Напишіть нам





Адреса
майдан Т.Шевченка 33
місто Надвірна,
Надвірнянський район
Івано-Франківська обл.
Телефон
(03475) 2-24-52
Факс
(03475) 2-24-29
E-mail
rada.nadvirna@ukr.net rada.nadvirna@ukrpost.ua